Наші інші: З якими проблемами стикаються нацменшини в Україні

03.04.2019 12:44

Наші інші: З якими проблемами стикаються нацменшини в Україні

Нещодавно журналіста Олеся Яремчук презентувала книгу художніх репортажів "Наша інші. Історії українського різноманіття". Під однією обкладинкою зібрано історії румунів, угорців, волохів, шведів, кримських татар, поляків, ромів, гагаузів, німців, чехів, турків-месхетинців та євреїв — в Україні. Всі вони різні, але водночас в чомусь і подібні. Тож детальніше про проект, проблеми нацменшин та жанр репортажу ми запитували у самої авторки.

Олеся, розкажіть детальніше, про шо ваша книжка "Наші інші"?

Cлово "діалог" вже затерли як політичне гасло, але його не варто забирати з ужитку, радше повернутись до суті. Тільки у спілкуванні, писав Михайло Бахтін, розкривається "людина в людині". Власне, про оцю глибинну розмову мені ідеться, про "бути — бути у діалозі". Книжка "Наші Інші" — про пізнання один одного.

Почалось все з ідеї. Взимку 2015 року з'явилася думка створити репортажний проект про національні меншини України, а у 2016 — перша подорож. Далі мене носило Україною: я об'їздила чотирнадцять населених пунктів, де живуть або жили різні народи. Я спілкувалася з людьми, записувала історії, смакувала гагаузький сир і вино, етмек (хліб) турків-месхетинців, кремзлики (деруни) швабів Закарпаття і кримськотатарську шурпу. Що я робила? Здебільшого слухала своїх героїв. А потім поверталась додому, тягнучи за собою величезну валізу спогадів; по-тихеньку її розбирала.

Повертаючись до вашого запитання, то цими історіями, які надруковані у книжці, я хотіла розповісти українцям про наших сусідів. Аби ми заговорили, побачили "людину у людині".

Чим саме вас зачепила тема нацменшин?

Мені було цікаво розпізнати внутрішні голоси нашого суспільства. Я маю на увазі те, що загалом тримається під спільною парасолькою.

Вірменка Антоніна із містечка Кути, турок-месхетинець Жасім із села Васюківка на Донеччині, волох Янко та німкеня Єва із Закарпаття — це лише кілька імен тих, які, як і українці, творять соціальну тканину наших міст і сіл. Я виросла у багатонаціональному будинку у Львові, і як дитину мене вабили ці — інші — люди (хоч тоді взагалі не розуміла що таке національність). Я побачила таємничу загадку і захотіла її розгадати. Спілкуючись із героями, мене затягує у тему пам'яті та забуття.

Наші інші: З якими проблемами стикаються нацменшини в Україні

З представниками яких меншин спілкувалися та які області вже об'їздили?

Якщо заглянути під обкладинку книжки "Наші Інші", на першій сторінці буде карта, де червоними цятками позначені місця, де я побувала. Я писала про вірмен Франківщини, німців, волохів, угорців, словаків Закарпаття, русинів (також про чехів та словаків) Рівненщини, поляків Житомирщини, ромів та турків-месхетинців Донбасу, кримських татар та шведів Херсонщини, румун Чернівеччини, гагаузів Одещини, євреїв Львівщини.

Якщо не помиляюся, то на початку ви ставили собі за мету записати 25 репортажів за рік. Наскільки вдалося реалізувати цю мету та які перешкоди були?

Так, спершу плани були наполеонівські, але реальні затрати часу, грошей, фізичного та емоційного ресурсу трохи їх підкоригували. У мене лежать недописані тексти про греків та албанців Одещини, наприклад. Ще я хотіла написати про азейбарджанців та грузинів Донеччини, скажімо, молдован, білорусів, росіян, єдизів, ассирійців, караїмів тощо.

Щодо перешкод, чому не вдалось написати про всіх, мабуть, скажу про фінансову сторону. Я постійно працювала паралельно ще на іншій роботі та довго не могла знайти фінансового ресурсу на подорожі. Тобто я їхала туди, куди була можливість їхати на той час. Але завдяки команді "The Ukrainians", а згодом і підтримці Українського культурного фонду, все вдалось. Я не шкодую, що не написала про всіх одразу — національних менших в Україні надто багато, щоб брати їх отак "одним махом". Ці історії треба прожити, пропустити через себе. Тому на все свій час.

Наші інші: З якими проблемами стикаються нацменшини в Україні

Яка з почутих історій була найдраматичнішою?

У кожній з історій травматичним є момент переселення. Не страшно, якщо воно було добровільним. Люди приїжджали на територію України на роботу, освоювали землі, будували, створювали собі дім. Інша справа, коли сім'ї потрапили в Україну радше через горе — як от турки-месхетинці, які знайшли прихисток в Україні після Ферганської трагедії в Узбекистані. Катком по сім'ях пройшлись нацистський та комуністичний режими. Радянський союз спершу вів "дружню" політику щодо нацменшин, але потім ця ситуація різко змінилась. У 1936 році, наприклад, понад 15 тисяч родин поляків і німців на підставі національності депортували у Казахстан. Шведів під час Другої світової війни переселили у Німеччину, а потім на Воркуту. Кримських татар у 1944 році депортували. І через Голокост в Україні загинули сотні тисяч євреїв. Оце для мене найдраматичніше — жорстокість та безжалісність режимів щодо простих людей, які страждали тільки через те, ким вони є. Але як і ми, українці, вони не вибирали ким бути. Для мене насильницькі дії щодо людей за критерієм національності — просто за межею розуміння. І це болить.

З якими проблемами доводиться стикатися представникам нацменшин в Україні сьогодні?

Передовсім це економічні проблеми. Я багато побачила і можу сказати, що головний виклик усіх нас, тих, що живе в Україні, — це бідність. Безробіття, депресивна ситуація у малих населених пунктах змушує людей скочуватись на дно, виїжджати, їхати на заробітки — тоді йдеться про виживання, а не про життя. У моїй історії про румунську меншину мене вразило те, що сім'я живе понад 18 років порізну — саме через заробітки та фінансові проблеми. Мені здається, що не мова і не релігія стає каменем спотикання. Люди погоджуються на угорські та румунські паспорти здебільшого з економічних причин. Треба забезпечити нормальний рівень життя — це найперше.

Наші інші: З якими проблемами стикаються нацменшини в Україні

З мого боку було би по-дурному заперечувати, що є проблеми із вивченням української. Всі, хто зі мною спілкувався — незалежно, чи це гагаузи, румуни, албанці, угорці, — всі намагалися говорити зі мною українською. Інше питання, чому Україна як держава не забезпечує належний рівень викладання цієї мови, щоб люди могли її достатньо вивчити (якщо цією мовою не говорять у сім'ї). Є проблема, що робота у районних центрах та селах малооплачувана, і не всі рвуться туди працювати, тому є проблема із учителями.

Закон про освіту нібито мав би посприяти тому, щоб була можливість вивчити українську, але я відчувала, що румуни та угорці, наприклад, сприймають його ворожче. Не треба ламати людей через коліно, треба зробити так, аби ця мова була затребувана, щоби була мотивація її вчити. Всі національні меншини мають право говорити рідною мовою. Для мене позитивним є приклад Швейцарії та Бельгії, скажімо, де уживається кілька мов. Я переконана, що мова не є тим фактором, який може нас роз'єднати. Все залежить від рівня освіти.

Які висновки зробили для себе під час роботи над репортажами?

Висновок один — любіть людей.

Наші інші: З якими проблемами стикаються нацменшини в Україні

Близько 20% населення України — це представники нацменшин. На вашу думку, це корисно для країни та її культури? Чи, можливо, саме такий високий відсоток міг певною мірою стати причиною проблем в країні?

Я думаю, що це наша сила. Не кожна країна може похвалитися таким розмаїттям. Скільки мов, талантів, культур ми можемо представити. Мені здається, що треба більше звертати на це увагу, ставитися з повагою один до одного, сприймати це як прерогативу.

Чи національні меншини стали причиною проблем в Україні? Ні. Ми, українці, теж були меншиною, не забуваймо про це. Проблеми в Україні, якщо ви про сепаратизм, на мою думку, пов'язані із низьким рівнем життя, низьким рівнем освіти, пропагандою, втручанням Росії. Є десятки прикладів, коли багатонаціональні країни знаходять модель, аби мирно співіснувати та жити у достатку.

На вашу думку, що потрібно змінити в законодавстві або ж свідомості суспільства, аби нацменшинам було комфортніше в Україні?

В Україні ще у 1991 році була затверджена Декларація прав національностей України. На законодавчому рівні все прописано, інша справа — щоб ці приписи виконували. Що потрібно змінити в свідомості суспільства? Навчитись сприймати один одного не як ворогів, а як партнерів. Я переконана, що потрібно більше культурних та освітніх програм.

Читайте також: За кордон: Які загрози становить міграція у Польщу для України

Щоб бути в курсі найцікавішого з ZZА! — підписуйтесь на наш Telegram!

Щоб бути в курсі найцікавішого з ZZА! — підписуйтесь на наш Telegram!

Щоб бути в курсі найцікавішого з ZZА! — підписуйтесь на наш Telegram!

Щоб бути в курсі найцікавішого з ZZА! — підписуйтесь на наш Telegram!

Щоб бути в курсі найцікавішого з ZZА! — підписуйтесь на наш Telegram!

Источник

Читайте также